Ігор Скочиляс та Анджей Ґіль: Київська митрополія була третім рівноцінним партнером Речі Посполитої

18 червня 2014 р. на презентації книжки  «Kościoły Wschodnie w państwie polsko-litewskim w procesie przemian i adaptacji: metropolia kijowska w latach 1458-1795», яка відбулася в Українському католицькому університеті, дослідники розказали, що Церква була єдиною інституцією, яка на політичному рівні, протягом багатьох століть репрезентувала українську людність в Речі Посполитій.

На думку ректора Українського католицького університету о. д-р Богдана Праха, видання цієї  книжки відкриває нову віху в історичних дослідженнях церковної історії. По-перше, автори шукають чинники які об’єднують два народи, як давня історія співпраці Київської митрополії і керівництва Речі Посполитої, а не ті які ділять і, найчастіше, лежать на поверхні. По-друге, дуже відповідально поставилися до предмету свого дослідження, працювали в архівах, аналізували документи стародавніми мовами. «З певністю можу сказати, що ця книжка не втратить актуальності і через 100 років, – сказав ректор, – вона задає тон в наукових дослідженнях».

Владика Борис (Ґудзяк) назвав цю книжку «сповненням мрій декількох поколінь українських і польських дослідників», які за комуністичної епохи не мали можливості вивчати і публікувати книжки присвячені історії Церкви. «За авторами стоїть люблінська історична школа з своїми видатними професорами Болеславом Кумором та Єжи Клочовським, – каже президент УКУ, – саме вони почали досліджувати більш прикладну історію. Історію Церкви, яка не стосується відносин між першоієрархами і королями, а досліджує географію розташування єпархій, питання кількості парафій, як змінювалося життя людей за певний проміжок часу». «Так само і Ігор Скочиляс та Анджей Ґіль проникнули у духовний світ тогочасних людей, постійно розширювали контекст, щоб показати читачам історичне тло на фоні якого відбувалися зміни в єпархіальному чи парафіяльному житті окремих», – сказав владика.

Декан Гуманітарного факультету, співавтор цієї монографії Ігор Скочиляс каже, що  основним концептом цієї книжки є ідея про те, що Київська митрополія репрезентувала усі стани українсько-білоруського суспільства: не козак, не Байда Вишневецький, не шляхтич (польський, український, білоруський), а саме церква була найстабільнішим партнером Речі Посполитої. Окрім представницький функцій, які вона виконувала, Церква була основним творцем культури, а її етос  «довгогторивання» (спільна територія, історична пам’ять, спільна літургія, ієрархічні структури) – тримали в єдності українські землі від Володимирового хрещення до XVIII ст.

Історик наголошує, що спільність території в часи пізнього Середньовіччя і протягом усього Нового часу базувалися на євхаристійному принципі сопричастя. Ті люди, які кожної літургії приступали до причастя вважалися підданими єпископа, а єпископ вважався підданим  Київського митрополита. На думку дослідників, саме сопричасність з Київською церквою створила єротонію (сакральний простір українських земель), навколо якого  почала утворюватися і національна ідентичність.

Найдивніше те, що такий принцип зберігся і після Берестейської унії. Ігор Скочиляс наводив приклад Василя Григоровича-Барського, який спочатку вчився у Львіському єзуїтському колегіумі у Львові, але коли з’ясувалося, що він православний, його відрахували. Але водночас, це не завадило  греко-католицькому  митрополиту Афанасію Шептицькому дати йому необхідні рекомендаційні листи для його подорожі у Святу Землю. Історик каже, що випадків співпраці між унійним і православним духовенством були тисячі. В їхньому ключі можна по-іншому подивитися і переоцінити Хмельниччину, Гайдамаччину та інші історичні події в Україні.

Зі слів Ігора Скочиляса та Анджея Ґіля, у особливостях співробітництва між українським духовенством з різних конфесій слід шукати відповідь на питання: “Чому в Україні, попри її поліконфесійність, збереглася єдина  ідентичність і єдина держава?” Адже, за схожих обставин, в Югославії з канонічної території  сербського патріарха утворилися одразу три різні держави: православна Сербія, католицька Хорватія і мусульманська Боснія. Відповідь полягає в тому, що усі церкви усвідомлювали свою приналежність до Київської митрополії та східної традиції. Навіть попри те, що митрополит Київський десятиліттями керував не з Києва, а з невеликого містечка Новгородок, що у теперішній Білорусії. “Строгий конфесіоналізм, соціальне дисциплінування та відповідальність за долю народу зробили церкву ще сильнішою”, – кажуть автори монографії.